MENU
Головна » 2014 » Лютий » 25 » УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: XXI СТОЛІТТЯ
21:42
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: XXI СТОЛІТТЯ
ВСТУП

Вісімнадцять років минає від того часу, як моя країна волею обставин, без пролиття жодної краплі крові вийшла зі складу СРСР, проголосила свою Незалежність і вирішила творити нове життя. Цей крок українців мав епохальне значення, бо поставив хрест на існуванні однієї із наймогутніших комуністичних імперій світу з центром у Москві та дав шанс десяткам інших народів почати творити власні держави. Червона сатанинська ідеологія та система, що панувала ледь не на половині земної кулі, враз впала, придушивши під своїми уламками радянський тоталітаризм. Світ змінився!..

Змінилась і моя країна. Зовнішня окупація була переможена і знищена. Здавалося, що війна Московської імперії проти українців, що тривала останні триста років, нарешті припиниться й українці отримають Свободу і Право на гідне життя.

Та не судилося – українці не здобули своєї національної державності. Натомість прийшла окупація внутрішня, що продовжила нищення нашої нації та активну протидію устремлінням народу бути господарем своєї долі на своїй землі. Та й Москва, оговтавшись від поразки у 90-их роках минулого століття, перейшла у відчайдушний контрнаступ, намагаючись відвоювати втрачені позиції та повернути собі колишнє панування на українській землі. Держава Україна стала „нічийною” державою, перехідним неоколоніальним утворенням від УССР до Української Самостійної Соборної Держави. Причому цей перехід може вести не тільки у потрібному – національно-державному, але й у зворотному – імперському напрямку. Все залежить від того, чи виграє нинішнє покоління українців Війну за майбутнє Нації.

Отже, війна триває... Кількість ворогів збільшується, а форми і методи ведення бойових дій проти українців постійно урізноманітнюються й удосконалюються. Нові виклики вимагають аналізу, розуміння і негайного адекватного реагування. Але понад все це мусимо усвідомлювати, що ми, українці, кожного дня і кожної миті йдемо у бій, часто непомітний сторонньому оку, але від того не менш реальний. Не зробимо правильного висновку – понесемо непоправні втрати та передамо наступним поколінням естафету поразок. Зрозуміємо це – зможемо мобілізуватися і дати гідну відсіч різноманітним агресорам.

І. ВНУТРІШНЯ ОКУПАЦІЯ – НОВА ФОРМА ПОНЕВОЛЕННЯ НАЦІЇ

Проаналізуємо ворожі фронти та рушійні сили ворогів української нації.

Перший антиукраїнський фронт – внутрішній. Провідник ВО „Тризуб” ім. С.Бандери Василь Іванишин дав йому чітку та змістовну назву: режим внутрішньої окупації. Ми, українські націоналісти, його трактуємо так: „Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне, національне державотворення і народовладдя.

В Україні внутрішню окупацію здійснюють колишні московські окупанти та колонізатори, московська п’ята колона у вигляді різних „червоних” та „лівоцентристських” партій, п’ята колона західного демолібералізму у вигляді різних „центристських”, „правоцентристських”, „демократичних”, „національно-демократичних” і навіть „теж-націоналістичних” організацій, а всі вони обслуговують основного грабіжника й узурпатора влади – чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження”.

Саме режим внутрішньої окупації є тою силою, яка вже вісімнадцять років під синьо-жовтими національними прапорами проводить свої антинаціональні акції, що призводять до радикального зменшення чисельності українців в Україні; денаціоналізації; обездуховлення; соціального розшарування нашого суспільства; масового заселення наших просторів „легальними” і нелегальними мігрантами; пацифікації свідомості козацьких нащадків; знищення базових відпорних сил нації.

Сутність режиму внутрішньої окупації у його безідейності та кримінальності. Це режим чужинців-злодіїв і „своїх”-злодіїв, для яких Україна і українці – об’єкт пограбування. А красти у нас є що: вісімнадцять років триває цей процес, а число тих, що бажають поживитися за рахунок українських ресурсів, не меншає, а, навпаки, з кожним роком збільшується. Варто тільки глянути на українських нуворишів, щоб переконатися у невичерпності українських багатств – статки цих „панів” та „пань” зростають прямо пропорційно до зубожіння широких верств корінного народу та й переважної більшості представників національних меншин. Визначальною „ідеєю” для них всіх, незалежно від партійної приналежності, є збагачення за будь-яку ціну.

А головне, що у цьому процесі вони на терези ставлять не тільки свої душі, а й душі мільйонів українців. Так, вони продалися дияволу і намагаються це ж зробити і з нами – скинути нас до пекла бездушності, безчесності, матеріалізму, духовного та фізичного збочення. Саме режим внутрішньої окупації контролює переважну більшість засобів масової інформації, які продають нам свій мас-медійний солоденький продукт. Причому кожен із підрозділів ЗМІ має свій „сектор обстрілу”. Одні спеціалізуються на запереченні Божих істин; інші посилають інформаційні черги з метою переконати українців, що їх ніколи не було, нема і не буде; ще інші переконують нашу молодь у тому, що набагато ліпше бути бидлом, ніж Людьми. Завдання різні, а мета одна: максимально обеззброїти український народ, зруйнувавши його внутрішні оборонні споруди: Віру, Честь, Шляхетність.

Кримінальна безідейність і безпринципність режиму внутрішньої окупації (про що чимало пишуть навіть окремі сучасні журналісти і політики) призводить до того, що його використовують у своїх інтересах інші антиукраїнські сили, але вже світового, глобального масштабу.

Ми можемо спостерігати, як один злодій, що став політиком, незважаючи на збитковість для „українського” бізнесу домовленостей з Росією, все ж таки підписує їх. Чому? Тому, що компромат на цього „видатного” двічі прем’єр-міністра тримає у себе Москва і може маніпулювати ним на свій розсуд.

Чи інший відомий „державний муж”, який потрібен Україні, „як п’яте колесо до воза”. Здавалось би, його українське походження, що є радше рідкісним винятком у середовищі так званого істеблішменту, та багаторічне обіймання ним високих державних посад мало б робити з нього принаймні патріота. Та так не є, бо цей пан безпосередньо замішаний у так званому „касетному скандалі”, інспірованому свого часу ФСБ для того, щоб посилити тиск Росії на недостатньо узалежненого на той момент президента Кучму, ліпшого друга того ж, „потрібного” Україні, пана.

Про московських холуїв і блюдолизів типу Симоненка чи Мороза навіть писати не варто. З цими червоними реваншистами все зрозуміло.

Не можна назвати винятком із правила і „політиків молодої генерації”, або ще в народі „кіндерсюрпризів”. „Мал да удал”, – говорять про таких наші північні сусіди. Ще б пак! Ви подивіться, як від одного з таких на всесвітньому форумі в Давосі не відходили світові хижаки фінансових ринків, скільки уваги звертав на нього широковідомий махінатор Сорос, як добре про нього відгукуються у держдепартаменті США, навіть Євросоюз дає йому позитивну оцінку. Ой, вей-вей. Так, крав ще мало, але скільки вкрасти може! Перспективний „український” політик!

Цей невеликий ліричний відступ наводжу для того, щоб було зрозуміло, що режим внутрішньої окупації продукує саме таких „лідерів” – маріонеток різних світових антиукраїнських центрів. Ці кадри здатні на одне: набивати собі кишені та тримати у політичному дурмані український народ, щоб не заважав їм та їх ляльководам творити свої чорні справи.

Верховоди режиму внутрішньої окупації розуміють те, що українська нація вже понад тисячу років існувала тільки завдяки своїй вірі в Бога та тому, що постійно боролася за своє національне і, як наслідок, релігійне, соціальне, мовне, економічне тощо визволення. Не було б Віри – була б духовна руїна і смерть, не було б боротьби – була б стагнація, загнивання і смерть. Саме тому владоможці, підспівуючи світовим сатанинським процесам, намагаються ліквідувати християнську і національно-визвольну загрози для свого існування.

Режим внутрішньої окупації України зайняв один з фортів, що захищає сатану від атак українських християн. У війні проти Бога і Його Церкви задіяно безліч родів військ та видів озброєння. Зупинимося на головних.

„Я ж тобі кажу, що ти є Петро, і на цім камені збудую Церкву мою, і брами пекла не здолають її.” (Мт. 16:18). Єдина Христова Церква – довічна установа Божа. Проте в Україні, незважаючи на активне відродження християнства після радянської атеїстичної окупації, людці, натхненні дияволом та профінансовані Москвою, докладають надзусиль, щоб не допустити об’єднання Українських Церков, що походять з хрещення святого Володимира. Для цього залякуваннями та підкупом поглиблюють існуючі та створюють нові суперечності між церковними ієрархами, кліром та мирянами. Якось Провідник Василь Іванишин зауважив: „Багато в Україні православних, багато греко-католиків – тільки ось християн замало…” Ці слова є певною квінтесенцією існуючої ситуації. Супротивник розпалює міжцерковні конфлікти та розкладає священство. На превеликий жаль, ці його дії поки що мають певний успіх. Значна частина ієрархів, замість того, щоб бути воїнами Христовими, діють за принципом „моя хата скраю”, а подекуди й просто стають „лицарями мамони”, а це б’є по всій Церкві та додає сил ворогу.

Наступний антиукраїнський оперативний напрямок – це секти. Тоталітарні, харизматичні, східні та інші („свідки Єгови”, „мормони”, „адвентисти 7-го дня”, „кришнаїти” тощо) – всі вони мають одне завдання: нищити войовничий християнський дух в Україні, перетворювати християнина-козака на безбожника-свинопаса. Механізми залучення й утримання українців єдині для всіх деструктивних культів і мають однакові наслідки – повна дезорієнтація особи, втрата нею традиційних життєвих орієнтирів і національно-значущих цінностей.

Ще один аспект релігійного неспокою в Україні виник внаслідок експорту із ліберальних США „своїх”, „щирих” та „українських” культів – так званої „рунвіри” та „рідновіри”, вигаданих чи відроджених в середовищі „діяспори”.

Ми, українські націоналісти, зовсім не проти свободи сумління (не хочеш до Неба – твоя справа), але лише доти, поки не проявляється виразна антиукраїнська спрямованість того чи іншого культу.

З цього огляду варто зазначити, що деякі язичницькі секти, зокрема так звана група „Родинне вогнище” та їм подібні чинять відверті антиукраїнські провокації, а коли отримують відсіч українських громад, насолоджуються численними співчуттями єдиновірців з… Росії.

Нехай би вже „рідновіри” самі дали раду зі своїми промосковськими сектантами, бо в українських націоналістів і без них забагато клопотів.

Антихристиянським інструментом у руках тих, хто продав свою душу дияволу, є ще один „великий калібр”, який активно використовується, особливо останнім часом. Це сексуальні збоченці – гомосексуалісти, які, маючи тісні зв’язки з провідними політиками, самі роблять політичні кар’єри або ж впливають на прийняття антихристиянських рішень законодавчими та виконавчими владними органами різних країн світу. Не є винятком тут й Україна.

Активна пропаганда содомії та лесбійства через телебачення та Інтернет за повного сприяння влади, так звані „гей-тусовки” та „гей-марші”, відкриття нічних та денних клубів збоченців, широко розрекламовані презентації фільмів про виродженців – це далеко неповний перелік тих дій, що кидають виклик Богові, який знищив Содом і Гоморру, та кличуть всіх християн вогнем і мечем викорінювати цю скверну.

Окрім згаданого, неможливо не згадати масового розповсюдження серед молоді різноманітних наркотичних речовин. У переважній більшості міст нашої держави наркотрафік контролюють представники національних меншин (цигани, вірмени тощо), але роблять „дах” цьому злочинному бізнесу, звичайно ж, „наші” хлопці в міліцейських і не тільки формах. (Нещодавні події в українському місті Марганець на Січеславщині є одним із підтверджень цих слів). До того ж надходить оперативна інформація про потік наркотиків не тільки через північно-східні державні рубежі, але й західні. Цілі каравани йдуть через прикордонні „діри” на ділянках Закарпатської області, де повноправним господарем вже багато років є „птєнєц гнізда СДПУ(о)”, колишній довголітній голова секретаріату Президента. Мабуть, есдешний клич „свобода, рівність, братерство” для цієї людини справді став ідеалом у житті: адже наркотики справді зрівнюють і звільняють всіх від усього – насамперед від майбутнього.

Наркомафія – ще одна важка зброя у руках режиму внутрішньої окупації проти нас, українців.

Політика.

Не менш загрозливою для українського народу є таке явище, як партійщина, що розділяє українців по своїх партійних „хуторах” та не дає можливості повести сплановану системну атаку на антинаціональні сили. Пригадаймо два найяскравіших приклади з новітньої історії України: національно-визвольна революція 1989-1991 років та „Помаранчева” революція 2004 року. Скільки було задіяно сил і енергії, скільки жертовності та мужності було проявлено людьми! І кожного разу, ще до завершення подій, партійні вожді та вождики починали „ділити шкуру ще недобитого ведмедя”, марнували час у партійних інтрижках, топтали та принижували своїх учорашніх „побратимів”. Враховуючи партійну ментальність, жерлися між собою не за світлі ідеали, а за мандати і посади. І що після цього? Розчарування мільйонів, дезорганізація, дезорієнтація та демобілізація народних мас.

Тільки Божа допомога кожного разу рятує нас, українців, від повного краху і поразки, тільки Його воля, незважаючи на тупість недолугих партійних лідерів, кожного разу дає новий шанс – виводить націю з-під партійного пресу та показує світло у кінці тунелю. Христос казав, що „Царство, у собі поділене, не встоїть”, тому й нам треба чітко усвідомити, що сатанинська ліберально-демократична система може керувати людьми, лише розділяючи їх. „Розділяй і володарюй” – це правило сповна реалізується зараз в Україні. Нам пропонуються партії на будь-який смак: „ліві”, „праві”, „центристські”, „правоцентристські”, „лівоцентристські”, „ніякі” – їх вже більше півтори сотні, а „віз і нині там”: українці як були приниженою та грабованою нацією, так нею і лишаються.

І жодні вибори між цими партіями не змінять ситуацію на краще. Той, хто переконує людей у зворотному, чудово знає, що лукавить. Так, ті, що мають реальну владу над українцями, можуть кинути під ті чи інші вибори „крихти зі столу” своїм підданцям для того, щоб продовжити своє розкішне панування. Але вони як вогню бояться гасла „Україна для українців”, вони роблять все для того, щоб народ не висував радикальних вимог, щоб українці „діяли тільки в межах чинного законодавства”… Якого закону, якої конституції?! Тих правил поведінки для рабів, написаних режимом внутрішньої окупації під диктовку або імперської Москви, або глобалізованого Заходу?..

„Національна ідея вища за будь-який людський закон.

Закон творять люди, а національну ідею творить дух нації – той „дух одвічної стихії”, який зберіг її „на грані двох світів” упродовж тисячоліть і без якого в неї немає майбутнього.

Закон тільки унормовує життя суспільства, національна ідея надає смислу життю народу.

Закон не може ні ігнорувати, ні замінити, ні відмінити національну ідею – хіба що він свідомо твориться для нищення нації.

Закони творить кожне покоління – для себе, національна ідея – надбання цілої нації: вона належить усім „мертвим, живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні” (Т.Шевченко).

Національна ідея – генеральна мета нації, закон – лише засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу.

Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна.

Зміна закону – норма в державотворенні, зміна чи підміна національної ідеї – національний злочин.

Горе народові і державі, де закони влади суперечать національній ідеї.

Якщо закон суперечить національній ідеї, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів.

Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності” (В.Іванишин).

Для нас, українських націоналістів, ці слова є категоричним імперативом, а тому нам легко діяти, аналізувати і правильно розставляти акценти.

Ми знаємо, що будь-яка сучасна партія, незалежно від того, до безідейного чи до „ідейного” середовища вона належить, є часткою, гвинтиком режиму внутрішньої окупації. Кожна партія підіграє системі, що паразитує на поті та крові українського народу – у цьому їх суть.

Пригадаймо, як на початку дев’яностих років минулого століття яскраво зблиснула зірка політичної партії „Конгрес українських націоналістів”: швидка розбудова по всій Україні, вплив на владу у декількох західноукраїнських областях, до двох десятків депутатів Верховної Ради, що пройшли або як члени КУНу, або за підтримки цієї партії, неабиякі перспективи… І де КУН зараз? Так, на маргінесі політичного життя. Що, лише поганці серед членства цієї партії були? Звичайно, ні – траплялося багато патріотів. Але ж сталося так, як сталося. Бо партія в цій системі не може за визначенням бути механізмом звільнення нації з-під окупаційного ярма. А українці – окупована нація!

Подібним шляхом намагалась йти політична партія „Державна самостійність України”. Її вже не існує…

Зараз із „правих” партій цей же шлях українському суспільству пропонує колишня „Соціал-національна партія України”, тепер ВО „Свобода”. Її ідеологія характеризується значною еклектичністю, непослідовністю тез і засновків. Замість того, щоб стати на чіткі принципи традиційного націоналізму, деякі провідні теоретики та публіцисти ВО „Свобода” кидаються у расизм, у профашистські крайнощі, використовують у своїх писаннях ідейні елементи рунвірства тощо. Політична позиція партії часто набирає хаотичного популістського змісту, через нестримне бажання швидкого електорального успіху. Натомість у тактиці і стратегії „Свободи” ще недостатнім є прагнення прокласти у суспільстві широку нішу для розвитку і зміцнення націоналістичного світогляду, націоналістичного стилю і способу дії та мислення; часто бракує бажання створити широкий фронт націоналістичного руху.

Не говорю тут про різні парламентські партії, блоки, фракції – бо це й є формотворчі сегменти режиму внутрішньої окупації. Це саме їх лідери, обслуговуючи інтереси ворожих українській нації сил, нав’язують нам „партійщину” як приклад „демократії” та „свободи”, це саме вони запалюють ті „болотні вогні”, що заводять наш народ у трясовину космополітизму, соціалізму, комунізму, лібералізму та інших сатанинських похідних від цих матеріалістичних доктрин.

Тому потрібно усвідомити, що майбутнє української нації ніяк не буде пов’язане з партіями, які б „харизматичні” та солодкоголосі обіцяльники їх не представляли. Партія в умовах панування режиму внутрішньої окупації – це зло і бич у руках наглядачів, що гуляє по плечах українських невільників!

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов абсолютно правильно розставив акценти у цьому питанні: „Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність і виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування „волі народу”; суворість до себе й до інших замість гуманізму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схиляння перед юрбою; нарешті цілком інші форми організаційні…” Такий підхід – це наша, українська зброя!

У Декалозі українського націоналіста є слова: „Я, Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарського потопу та поставив на грані двох світів творити нове життя”. Монголо-татарська навала увійшла у генетичну пам’ять українців як спустошлива руїна, що знелюднила та знекровила нашу землю. Це було давно – багато сотень років минуло з того часу. Але ситуація повторюється і зараз – жах викликають безлюдні українські села двадцять першого століття.

Режим внутрішньої окупації, сповна використовуючи соціальні важелі, створив систему штучного, безкровного витіснення активних українців зі свого національного дому. За роки Незалежності декілька мільйонів наших земляків, не маючи ніякої можливості заробляти собі на прожиття, змушені були виїхати у пошуках кращої долі за кордони Батьківщини. Європа, Північна Америка, Росія користуються робочими руками та розумом українських чоловіків та жінок.

Звичайно, мені, українському націоналісту, важко виправдати тих мужчин, які замість боротьби за національну і соціальну справедливість пішли шляхом найменшого спротиву і обрали рабську працю на закордонного пана. Але й засуджувати цих людей не берусь – можливо, що саме ми недопрацювали у цьому питанні та не подали такого прикладу у боротьбі, який би зміг запалити мільйони „земляків в Украйні і не в Украйні сущих” та підняти їх на Національну революцію. Зважаймо на це!

Не менш важливою справою для існуючого антинаціонального режиму є й повна пацифікація українців: демілітаризація свідомості; руйнування Збройних сил держави; ліквідація дієвих спецслужб; остаточне перетворення молоді на космополітичних покидьків, нездатних захистити ні себе, ні свою сім’ю, ні свій рід, ні свою державу, ні націю.

Високий бойовий дух українських воїнів цілеспрямовано вбивається. „Ми воювати ні з ким не збираємося!” – кричать владні злодії, переконуючи у цьому суспільство і його частинку – Армію і Флот. Колись таке вже було – дегенерати соціалісти знищили армію УНР, і наша земля знову була загарбана червоними ордами „братів-москалів”, з якими справді не мали наміру воювати винниченки та їм подібні політичні шарлатани, за що в історичній перспективі українська нація заплатила втратами від Голодомору і політичних репресій.

Армія постійно скорочується – без будь-якого військового прикриття залишаються цілі оперативні напрямки; професійний рівень військових знижується; застаріла військова техніка та озброєння не витримують конкуренції у сучасних умовах ведення бойових дій.

Становий хребет армії – офіцерський корпус – постійно принижується: знищено високий суспільний статус офіцера; мізерна платня; неможливі умови проживання офіцерських сімей; відключення військових частин та містечок від електроенергії, води, газу; відсутність умов для повноцінної бойової підготовки тощо.

Режим внутрішньої окупації робить все, щоби ліквідувати Збройні Сили як можливий фактор у національно-визвольній боротьбі. Злодіям не потрібна Армія, їм потрібні рекетирські угрупування, які б прикривали їх злочинні дії та забезпечували безпеку їх майну та їм самим. А такою структурою в умовах сучасної держави є Міністерство Внутрішніх Справ – теж абияк фінансоване, але ж скільки можливостей для його працівників (особливо на верхніх щаблях) відкрито! В принципі, і не важливо, чи платить держава зарплату, чи ні – міліцейські генерали та старші офіцери і самі здатні про себе „подбати”. І дбають… Та ще й нижчим чинам перепадає – мало, але регулярно. Стабільність.

Не потрібна владі ні Служба Безпеки України, ні Служба Зовнішньої Розвідки. Навіщо морочити собі голови якимось захистом національної безпеки якихось українців. Найголовніше, вважають владоможці, це їхні економічні інтереси, а, отже, ці структури мають в основному цим питанням займатися. І займаються… А розвідка, контррозвідка, протидія ворожим діям сусідів – це справа другорядна. Вона може бути, але за однієї умови – теж якийсь прибуток для жителів „Олімпу” приносити.

Переконаний, що якби не ентузіазм офіцерів-патріотів із наших спецслужб, то ні СБУ, ні СЗР вже не існувало б, а було б одне велике МВС.

І знову ж, ці структури розглядаються ворогами як фактори, що в певний момент можуть стати дієвим чинником у справі визволення народу з-під внутрішньої окупації та протидією можливій окупації зовнішній, тому і змушений голова СБУ ордени Вадіму Рабіновічу вручати, бо приниження Служби – найкращий засіб від патріотизму та професійності.

Що ж говорити про патріотичне виховання підлітків та молоді в Україні? Наприклад, єврейська молодь у державі Україна має можливість проходити повноцінні військово-патріотичні табори як тут, на українській землі, так і на „землі обітованій” – в Ізраїлі. При тому спонсорів таких патріотичних заходів – хоч греблю гати. (І справді, так сталося, що переважна більшість мільярдерів в Україні – євреї. Чого б це?) І патріотизму на цих вишколах, єврейського, теж чимало…

Русскіє парні, що живуть в Україні, завжди бажані гості на військових полігонах Чорноморського флоту Росії. Там теж і стрільба, і тактика, і прапори їхні, російські, і патріотизм – їхній – російський.

А ось для української молоді владний режим відвів зовсім інші місця, набагато комфортніші: бари, кафе, наркопритони, дискотеки, нічні клуби тощо. Секс, наркотики, хіп-хоп! Українські хлопці та дівчата мають веселитися!.. Але в жодному випадку не мають думати про майбутнє та про те, як розірвати рабські ланцюги та продовжити боротьбу, що вели її княжі дружинники, козаки, воїни УНР, хлопці з ОУН-УПА. Вбити войовничість, доблесть, шляхетність – позбавити націю майбутнього.

Знаю, що нічого у тих, що продалися дияволу не вийде, але часто бачу, як все важче стає давати українським юнакам елементарні військові навики. І це непокоїть…

Українці завжди були відмінними воїнами. Імперії, що панували на українській землі, висмоктували найкращі військові кадри та залучали їх до своїх загарбницьких війн. Останній приклад – імперія радянська, яка у всіх своїх експансіях завжди основний військовий тягар клала на плечі наших земляків. Та й сучасна Ерефія має і в структурі Міноборони, і в ФСБ офіцерів-українців, що використовуються на найважливіших ділянках: воюють проти кавказьких повстанців-моджахедів, беруть участь у спецопераціях проти України; виконують інші особливо важливі доручення Кремля. Така об’єктивна реальність.

Ворог чудово усвідомлює наш військовий потенціал, саме тому стільки зусиль докладає для його нищення. Але людям знищити те, що дав Бог, неможливо!

Продовження та повна версія на Бандерівець

Категорія: Інформація | Переглядів: 575 | Додав: EBOL@ | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 1
avatar
1
Внутренняя оккупация, это есть предательство. Предательство Родины.
avatar

Хостинг від uCoz